Ми ніколи не забудемо про це… І 23 листопада о 16:00 на площі Незалежності відбувся мітинг, присвячений ушануванню пам’яті померлих від голоду. У центрі майдану білими свічками було викладено великий хрест, який кожний бажаючий міг доповнити вогником, запаленим власною рукою. На майдані Незалежності зібралась певна кількість людей: хтось прийшов раніше, хтось тільки підходив. На екрані транслювався відеоряд і задушевні пісні про трагічність подій і масштабність втрат. Через деякий час було оголошено хвилину мовчання – і цілковита тиша заповнила простір.
Озираючись на людей, які знаходились поруч, я бачила в їхніх очах проблиск щирих і болючих сліз. Обличчя усіх присутніх, які розуміли суть і значення даного заходу, були особливо сумними і серйозними, не такими, як у звичайний час.
Потім зазвучав урочистий гімн «Ще не вмерла Україна», якому багато хто підспівував. Підходячи і запитуючи кременчужан про голодомор, я багато чого дізналась. Мені вдалось з’ясувати, що ця страшна подія торкнулась абсолютно кожної родини.
Жителі міста розповідали про важке життя їхніх бабусь і дідусів, які змушені були харчуватись завареним із трав настоєм і «лемішкою з різних очистків і шкурків». Всі вони допускали думку про те, що цього голодомору можна було б уникнути, якби в людей не забирали їжу, і зерно не вивозили за кордон. Ця трагедія з болем відгукнулась в душах кожної людини, навіки затаврувалась у нашій свідомості, тому голодомор 1932-1933 років ніколи ніким не забудеться…